Аналіз лірики

Рання поетична творчість Павла Тичини тісно пов’язана із народнопоетичною творчістю. Про органічний зв’язок ранніх віршів Павла Тичини з народною творчістю констатує більшість дослідників. Особливо виявляється він у творах збірки «Сонячні кларнети»: «Гаї шумлять», «Арфами, арфами...», «Десь надходила весна», «Цвіт в моєму серці», «Енгармонійне», «У собор», «А я у гай ходила», «Пастелі», «Одчиняйте двері», «Хор лісових дзвіночків» і, нарешті, «Дума про трьох вітрів». Отже, пейзажній ліриці Павла Тичини властива народнопоетичність, яка свідчить про те, що поет був добре обізнаний із творчістю свого народу. «Народна пісня при всій своїй, здавалося б, простоті, при уважному вивченні, часто-густо виявляється продуктом витонченої словесної майстерності, − вважає академік О. Білецький, − а Тичина, дерзаючи й новаторствуючи, не відривається від своєї первісної основи − народної творчості» [1, с. 26-27].

Мова пейзажної лірики Павла Тичини  дуже мальовнича,  їй властива гармонія, кольорів, звуків, ліній.  Як зазначає  В. Гуменюк: «Музикальність поетичної мови Тичини полягає не лише в характері образності, зокрема безпосередньому використанні ключових образів з царини музики («Тополі арфи гнуть», «Коливалося флейтам там, де сонце зайшло...»), і навіть не лише у віртуозному звукописі («Тінь там тоне, тінь там десь...»), а й в особливій інтонаційній багатогранності, поліфонічній настроєвості, у вишукано мелодійній організації рядка. Багато строф Тичини хочеться співати, і, здається, в них навіть без нот записана музика[6, с. 27].

Характерним для творчості Павла Тичини є те, що він описує гармонію не лише у природі та музиці, а й у людині. Він співвідносить природу з духовним життям людини.  Нема сумніву у тому, що прагнення поетом (як ліричним героєм) гармонії відображене в кожній поезії, зокрема в пейзажній. Г. Клочек виділяє три групи віршів, у яких панує: гармонія ( «Гаї шумлять…», «А я у гай ходила…»), дисгармонія («По хлібах йшла дитина», «Зелена неділя»), до болю щемкий момент порушення наявної тепер або колишньої гармонії («Ой не крийся природо…») [3, с. 54].

Як зазначає В. Бойко: «Для Тичини характерне найтонше відчуття слова, всіх його нюансів. Поет немовби володіє даром чарівника у доборі мистецьких засобів до своїх творів. Що не вірш − то нова зустріч з прекрасним, відкриття нової грані своєрідного таланту» [2, с. 211]. Павло Тичина  вміє влучно добирати художні засоби до своєї поезії, чим зацікавлює читача  і примушує до роздумів над кожним поетичним рядком.

Мальовничою, сповненою ніжної й чуйної душі постає у вірші Павла Тичини природа. Її життєвий рух, ритм, мінливість передано за допомогою дієслів шумлять, біжать, гуде, пряде, мріє, горить-тремтить. Ліричний герой поезії дуже чутливо сприймає навколишній світ, вловлюючи і «найтихіший шепіт трав», і дзвін далекий, що «пряде думки над нивами», в якому він         «купається, мов ластівка»; його око милує замріяний гай над річкою і золотий край неба, йому любо слухати музику ріки. Радість огортає його від відчуття єднання з такою красою, емоції переповнюють душу, тому й не встигає поет повно передати словами те, що малювала його свідомість, творив його внутрішній світ − цим вчені пояснюють уривчасту мову поезії Павла Тичини як свідчення схвильованості митця.

Пейзажна лірика поета містить у собі майже завжди музичне чи звукове поняття – арфа, дзвін, мелодія, скрипка, бандура, флейта чи орган. Саме такі музичні інструменти дають змогу краще передати письменникові крізь призму поетичних рядків настрій ліричного героя, його роздуми, переживання. Наприклад: / Горить − тремтить ріка, як музика/ [4, с. 11]. /Арфами, арфами  − Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними… [4, с. 13].                              /Слухаю мелодій Хмар, озер та вітру. Я бриню, як струни Степу, хмар та вітру… / [4, с. 15]. / Подивилась ясно − заспівали скрипки! / [4, с. 17].

Прихід весни, «запашної, квітами, перлами закосиченої», славить Тичина в поезії «Арфам, арфами…». Емоційний настрій поезії забезпечується світлою і ніжною гармонією барв та звуків у природі, описуваній автором, насиченістю поезії музичними пісенними образами, алегоричними художніми деталями, специфічною ритмікою.

Римування у вірші обіймає рядки двох різних строф: самодзвонними ніжнотонними, з переливами − там за нивами. Важливе значення для ритмомелодики твору мають і внутрішні рими: золотими-голосними, поточки як дзвіночки. Такі засоби надають віршеві особливої мелодійності, ніби рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням.

У вірші «Гаї шумлять…» переважають життєрадісні, оптимістичні мотиви. Вчитуючись у поезію, чуєш звуки замріяних гаїв, голублячий шепіт трав, ніжний голос закоханого героя. Інтонація вірша м’яка, милозвучна, відповідає настроєві ліричного героя. Наприклад:  / Гаї шумлять − Я слухаю. Хмарки біжать − Милуюся. Милуюся − дивуюся, Чого душі моїй так весело…/ [4, с. 11].

У своїй пейзажній поезії письменник передає переживання і настрої, навіяні природою, філософськими роздумами. Через змалювання природних краєвидів він показує бадьорість, свіжість, життєрадісність. Змальовуючи картини природи, Павло Тичина добирає у свої поезії зорові, звукові образи. Ліричний герой і пейзажний малюнок вірша злилися воєдино у гамі найніжніших почуттів при змалюванні картини світання. У поезії «Світає...» автор засобом оксиморона створює своєрідний образ: / Промінням схід ранить ніч, мовби мечами. Хмарки по всім небі й собі взолотіли, Безмовні тумани тремтять над полями. Підхоплююсь з ними і я, посвіжілий. О, глянь, що над нами! Розкраяно небо − мечами, мечами... / [4, с. 35].

Пейзажну лірику Павла Тичини, як зауважує Марія Фока, слід розглядати крізь призму індивідуальних особливостей художнього слова митця [8, с. 92]. Завдяки своєму індивідуальному, незалежному від інших мисленню, польоту творчої думки він зміг створити велику кількість поетичних шедеврів в історії української літератури.

У щоденнику поета можна віднайти безліч записів, які насичені кольорами, різноманітними відтінками. Образно кажучи, його бачення навколишнього світу позначене колоризацією предметів і явиш: / Так гарно на траві під сливами та грушами посидіти!.. Сливами сизо-синіми… /, /… Бузина фіалковими наливається…/, /… небо у вікні голубе, аж молочне /, /Надворі ясно. Айстри заграли бордовим, блідо-рожевим, жовтим кольором/, /Я поглянув на море: заходило сонце, і коли воно зайшло зовсім, то на тім місці ще довго стояло сяєво гаряче. І весь обрій від цього сяєва золотисто-теплим тремтів  кругом: аж до самого місяця, що вгорі срібливсь ліворуч…/, /… небо‒ по-зимовому синє, не темне…/, /… камінь та камінь ‒ сірий, червонуватий, різнокольоровий /    [8, с.93-96]. Кольори, їхні відтінки здатен помітити справжній художник. У своїх поезіях Тичина не тільки вловлює кольорові відтінки, але й відчуває їх /… У лісі зелено, м’яко для ока / [8, с.109]. У його пейзажній поезії зустрічається зелений колір, «урівноважений, заспокійливий, освіжаючий, це колір самої природи. Він знижує напругу. Цей колір виявляє лікувальну, розслаблюючу дію, знімає роздратування». У своїх поезіях він виразно зображує краєвиди рідної природи і озвучує їх.

У вірші «Де тополя росте…» жито шумить, співає. Через природу він передає свій настрій. Жито у поета асоціюється з життям, натхненням: «Шумить жито, співа, заохочує жить...». Гармонію людини і природи передає поет у вірші «Гаї шумлять...». Павло Тичина виражає свої патріотичні почуття через оспівування рідної природи: край неба порівнює із золотом, милується хмарками, які біжать, слухає шум гаїв. У деяких словах є звуки, які нагадують подзвін. Вдалий добір голосних та приголосних звуків допомагає відтворити звуки природи.

Коли читаєш пейзажну лірику Тичини, складається враження, що поет зупинився десь у полі, в лузі чи на лісовій галявині. Він був серед хлібів, квітів, трав і підслуховував найпотаємнішу музику природи. У його поезії промовляють квіти і трави, гаї і степи, озиваються хмари, зорі й сонце, тут співають шовкові ниви і шепочуть грайливі струмки, тут чуєш голос землі, тут читаєш таємничі літери природи. Геніальний художник, Павло Тичина звучанням слів оживив світ рідної природи. Їх поліфонічність, багатоголосся збуджує в читача особливі струни ніжності, краси, захоплення поетичним словом ‒ словом барвистим, музичним, глибоко філософським. Поєднання звуків і кольорів ‒ ця особливість індивідуального стилю Тичини  відбита навіть у назві його першої збірки «Сонячні кларнети».

Аналізуючи творчість Павла Тичини, В. Еллан у своїй статті зауважив: «Павло Тичина ‒ це найбільший сучасний український національний поет.  Все в ньому українське, національне. В його віршах почувається широта українського степу, глибина неба, шелест трав. Все проходить у нього на тлі української природи, українських умовин.  Поет втілював у своїх поезіях усе, що хотів передати за до помогою художнього слова, звуку, кольору, щоб читач міг зрозуміти найменші дрібниці, найтонші порухи природніх краєвидів. 

Так, Л.Новиченко констатує: «Пафос його образів ‒ в розкритті краси реального речового світу, в передачі прекрасної гармонії його звуків і барв. Проте робив він це не засобами прямого, конкретно-реалістичного фіксування окремих рис і подробиць, а за допомогою винятково оригінальних і містких метафор, які передають «душу» явища, його «настрій», його ритми і тембри» [7, с.30]. Настрій ‒ обов’язковий елемент художнього зображення у раннього Тичини, і він стає особливо важливим, коли поет говорить про природу. Крізь образи природи, він передай свій творчий задум, свої почуття, розкриває своє духовне єство.

Його пейзажні твори містять велику кількість символів і образів, він постійно звертається  до землі, лісів, поля, сонця. Природа у його поезії переважно персоніфікована. Небо, сонце, вітер поет оживлює і вони стають учасниками реального світу. Павло Тичина відчуває примружені гаї, замислені оселі, усміхнені зорі, ніч перед ним розкриває зоряну книгу.

Отже, Павло Тичина є одним з найвизначніших українських поетів. Завдяки своєму поетичному відчуттю Тичина занурився в найпотаємніші глибини українського народу, відчув його дух у піснях, народнопісенній поезії. І велич поета полягає навіть не стільки в тому, що він зміг відчути душу народу, почути його пісню та передати її нащадкам. Тичина великий тим, що, почувши народні, релігійні пісні, прочитавши класиків і сучасників, багато побачивши подій у своєму бурхливому житті, він завжди пропускав усе крізь себе, надавав нових акцентів, творив свої пісні та вірші, а не переспівував інших.

Вже у ранній пейзажній ліриці відчувається митець, який наполегливо працює над створенням і вдосконаленням власного стилю, розробляє прийоми, що надають мелодійності та гармонійності його віршам. Ранній період творчості, кульмінацією якого є видання збірки «Сонячні кларнети», характеризується якраз пейзажними, мелодійними віршами, серед яких незначна кількість суто говірних ритмів, а більшість має тісні взаємозв’язки з піснями, які складають душу як Тичини, так і українського народу, з якого поет постав.

Ліричний герой молодого Тичини так само молодий, заповзятий, готовий кинути виклик усьому світові; його настрій завжди корелює зі станом природи, а стан природи ніби дослухається до його почуттів. Увесь світ діє разом, у єдиному пориванні людина та природа грають на сонячних кларнетах. Тичина торкається питань краси, любові, не забуваючи про більш земні проблеми ‒важке життя плугатарів і їхніх полів також займають значне місце в ранній творчості митця.

Поезія Тичини стала новим і чи не найвизначнішим явищем української літератури, його лірика ввібрала до себе все найкраще та найпісенніше, що майоріло в повітрі, а потім щиро виплеснула це в душі слухачів і читачів. 

Використана література:

1. Білецький О. П.Тичина, твори в 6т., Т.1. / О.Білецький . – К.: Рад. письменник, 1961. – 391с.

2. Бойко В. Поетичне слово народу і літературний процес / В. Бойко. – К.: Наукова думка, 1965. – 336с.

3. Волошина Н.Й. Наукові основи методики літератури: навч.-метод. посіб. / За ред. Н.Й. Волошиної. ‒ К.: Ленвіт, 2002. ‒ 344с.

4. Гальченко С.А. Тичина П.Г. Сонячні кларнети: Поезії / за ред. С.А.Гальченка. – К.: Дніпро, 1990. – 399с.

5. Еллан В. Павло Тичина: книга / за ред. В. Еллан // твори у двох томах. − К.:Держлітвидав,1958. − Т.2.  − С.77-79.

6. Логвіненко Н. Вивчення фольклорних джерел ранніх творів Павла Тичини. 5 клас / Н. Логвієнко // Українська література в ЗОШ. – 2006. − №3. – С.21 – 32.

7. Новиченко Л. Поезія і революція / Л.Новиченко. – К.: Дніпро, 1968. – 279с.

8. Фока М. «… О, що зі мною фарби ті зробили!»: Про живописний компонент художнього мислення Павла Тичини / Марія Фока // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. ‒ 2009. ‒ № 3. − С. 92-102.